Харків. Місто графіті і столиця націонал-комунізму
За великим рахунком наше з Галинкою Маслак перебування в Харкові було транзитним на шляху до Одеси. Але завдяки надзвичайно «зручному» розкладу потягів Укрзалізниці та нашій природній цікавості ми вирішили один день провести в першій столиці радянської України. Взагалі то раніше я недолюблював це місто. Воно асоціювалося у мене із сірістю будинків, заповідником «совка» та турецьким одягом з ринку Барабашова. Ця поїздка дала шанс побачити Харків з іншого боку.
Вокзал. Красивий і величний. Всередині схожий на храм, в який не хотіли впускати Бога. Збудований за рік до смерті Сталіна у стилі сталінського ампіру.
Привокзальна площа. На ній достатньо лавок, які пасажири залюбки використовують замість залу очікування. Ми інтуїтивно почали прямувати до центру міста вулицею Карла Маркса (Постать Карла Маркса здалася нам достатньо вагомою для того, щоб у СРСР назвати вулицю, яка веде до центру).
На шляху нам, крім меморіальної дошки Малиновському, трапилося симпатичне графіті з янголами. Як виявилося, це далеко не останній стріт-арт у місті. Дійсно мистецтво, а не коряві написи балончиком на зразок "Ідея Нації проти дИградації!" як у нас у Сумах.
На перехресті вулиць Маркса та Енгельса розташований Свято-Благовіщенський кафедральний собор УПЦ (МП). Прикметно, що на Соборі висіла табличка з написом «Московський патріархат». За моїми спостереженнями, у Центральній Україні часто УПЦ (МП) на табличках скромно приховує своє підпорядкування Москві, задовольняючись написом «Українська православна церква».
Обстановка в храмі вражає і наштовхує на думки про велич Творця. Не церкви, а Всесвіту. Разом з тим у подібних великих соборах немає того затишку, який я відчуваю у своєму рідному Свято-Воскресенському соборі УПЦ КП чи тієї щирості, яка часто присутня у небагатих сільських храмах, незалежно від церковної юрисдикції. А ще великі собори як ніколи часто потребують Ісуса, який би батогом вигнав із храму торговців. Хоча справа не лише в торговцях, а і в прихожанах, які сприймають церкву не як зібрання вірних, а магазин благодаті… Зрештою ця тема є надто великою і заслуговує на окремий блог.
Пройшовши невеличкий сквер з дещо дивним пам'ятником на честь «Первой Харьковской маевки 1900 года», ми потрапили в Покровський сквер, де місцеві художники продають власні картини. Я не є великим мистецтвознавцем, але багато чого із написаного мені сподобалося. Ясна річ, що ціна середньої картини перевищувала наш бюджет на всю поїздку :( В цьому ж сквері є чудовий кіоск «Монастирська випічка» Свято-Покровського чоловічого монастиря. Купивши по пиріжку з корицею по 3 грн., ми з Галинкою оцінили якість випічки і вирішили взяти одну на двох піцу з куркою за 27 грн. та одну каву з автомата за 3 грн. На наш скромний сніданок схвально споглядав Григорій Сковорода.
Вулицею Квітки-Основ'яненка (не лише іменами комуністів в Харкові названі вулиці) ми вийшли до станції метро «Радянська». Неподалік розташований заклад харчування «Бутерброд на Советской», цікавий будинок з термометром, а також історичний музей. На жаль, музей перебуває на реконструкції, тому ми лише помилувалися військовою технікою та кам'яними бабами, розташованими під будівлею і рушили Сумською.
Приємно, що найбільша центральна вулиця Харкова носить назву Сум. Крім архітектури ХІХ-початку ХХ ст. нашу увагу знову привернули графіті. Такі:
Такі:
І навіть такі:)
Також незвичними були сміттєві урни. Напевно в рамках антитерористичної істерії напередодні Євро-2012 міська влада Харкова вирішила відмовитися від масивних урн, замінивши їх сміттєвими пакетами.
Як і в кожному місті, я звертав увагу на місцеву політичну і околополітичну рекламу і творчість. На лівому фланзі активно трафаретила «Боротьба». Праві обмежувалися наліпками, але їх було теж багато — активісти Молодіжного націоналістичного конгресу рекламували вишкільний табір «Відвага», а також свою організацію. Яскрава жовта наліпка "Ідея. Кадри. Боротьба" із донцовським звіром часто траплялася в центрі.
На вул. Сумській розташований Харківський державний академічний театр, заснований Лесем Курбасом.
Харків'яни називають своє місто першою столицею України. З цією тезою я готовий сперечатися, але незаперечним є факт, що Харків певний час був столицею УСРР (Української Соціялістичної Радянської Республіки). Столицею «непманської» України. Столицею, з якої проводилася «українізація». Зрештою, столицею, в якій зародилося і було розстріляне українське культурне відродження початку ХХ ст. Присмак радянськості важко викорінити з Харкова, адже він міцно проник в дух міста, його архітектуру та історію. Але цілком можливо і реально, щоб це місто в першу чергу асоціювалося не зі сталінсько-брєжнєвським Союзом, а із українським націонал-комунізмом Скрипника. Вулиці Малиновського, Маркса та Енгельса можуть бути названі іменами Хвильового, Куліша, Підмогильного. Ми так і не потрапили до будинку «Слово», де свого часу мешкали ледь не всі відомі українські письменники початку ХХ століття. Більшість з них були романтиками-комуністами і були розстріляні комуністами-практиками у 1937 році.
А ще в Харкові був прийнятий правопис, який зараз називають «діаспорним». Слова «кляса», «плян» «етер» та «Европа» придумали не в Канаді, а затвердили в 1927 році в Харкові на Всеукраїнській правописній конференції. Згодом цей правопис був репресований так само, як і його автори. Це був невеличкий історичний екскурс. А ми далі прямували Сумською аж до парку Горького. Парк вразив нас своєю чистотою. Побідне я бачив лише в закордонних фільмах. Там же ми знайшли канатну дорогу, до якої так довго ішли, час від часу зупиняючись на лавках, яких на радість туристам, у Харкові достатньо. Канатна дорога пов'язує вулицю Сумську з мікрорайоном Павлове поле. Зараз використовується як атракціон, а раніше була цілком реальним транспортним шляхом. Вартість 18-хвилинної поїздки канатною дорогою — 15 грн. з людини, що відносно не дорого. Кабінки двомісні і навряд чи змінювалися з 1971 року, коли канатна дорога була побудована. Як пише Вікіпедія, висота, над якою піднімається кабінка, сягає 26 метрів. Було доволі страшно, коли наша кабінка чіплялася за крони найвищих дерев. Враження від канатної дороги залишилися найяскравіші:)
Далі нам підказали маршрутку до центру, адже часу до потяга на Одесу залишалося не так і багато. Саме проїжджаючи житловий масив Харкова, я побачив у вікно напис балончиком на всю стіну великими буквами «ЛЮБИТЕ УКРАИНУ!». Ці слова запали в душу більше, ніж десятки написів «Слава Україні!» на Заході. Харків є українським. Адже він теж є частинкою України. І харків'яни люблять Україну. Патріотизм на Схід України не треба імпортувати, просто його треба будувати на власній історії кожного міста.
Далі був потяг і Одеса. Нове місто, нові люди та нові враження.
Вокзал. Красивий і величний. Всередині схожий на храм, в який не хотіли впускати Бога. Збудований за рік до смерті Сталіна у стилі сталінського ампіру.
Привокзальна площа. На ній достатньо лавок, які пасажири залюбки використовують замість залу очікування. Ми інтуїтивно почали прямувати до центру міста вулицею Карла Маркса (Постать Карла Маркса здалася нам достатньо вагомою для того, щоб у СРСР назвати вулицю, яка веде до центру).
На шляху нам, крім меморіальної дошки Малиновському, трапилося симпатичне графіті з янголами. Як виявилося, це далеко не останній стріт-арт у місті. Дійсно мистецтво, а не коряві написи балончиком на зразок "Ідея Нації проти дИградації!" як у нас у Сумах.
На перехресті вулиць Маркса та Енгельса розташований Свято-Благовіщенський кафедральний собор УПЦ (МП). Прикметно, що на Соборі висіла табличка з написом «Московський патріархат». За моїми спостереженнями, у Центральній Україні часто УПЦ (МП) на табличках скромно приховує своє підпорядкування Москві, задовольняючись написом «Українська православна церква».
Обстановка в храмі вражає і наштовхує на думки про велич Творця. Не церкви, а Всесвіту. Разом з тим у подібних великих соборах немає того затишку, який я відчуваю у своєму рідному Свято-Воскресенському соборі УПЦ КП чи тієї щирості, яка часто присутня у небагатих сільських храмах, незалежно від церковної юрисдикції. А ще великі собори як ніколи часто потребують Ісуса, який би батогом вигнав із храму торговців. Хоча справа не лише в торговцях, а і в прихожанах, які сприймають церкву не як зібрання вірних, а магазин благодаті… Зрештою ця тема є надто великою і заслуговує на окремий блог.
Пройшовши невеличкий сквер з дещо дивним пам'ятником на честь «Первой Харьковской маевки 1900 года», ми потрапили в Покровський сквер, де місцеві художники продають власні картини. Я не є великим мистецтвознавцем, але багато чого із написаного мені сподобалося. Ясна річ, що ціна середньої картини перевищувала наш бюджет на всю поїздку :( В цьому ж сквері є чудовий кіоск «Монастирська випічка» Свято-Покровського чоловічого монастиря. Купивши по пиріжку з корицею по 3 грн., ми з Галинкою оцінили якість випічки і вирішили взяти одну на двох піцу з куркою за 27 грн. та одну каву з автомата за 3 грн. На наш скромний сніданок схвально споглядав Григорій Сковорода.
Вулицею Квітки-Основ'яненка (не лише іменами комуністів в Харкові названі вулиці) ми вийшли до станції метро «Радянська». Неподалік розташований заклад харчування «Бутерброд на Советской», цікавий будинок з термометром, а також історичний музей. На жаль, музей перебуває на реконструкції, тому ми лише помилувалися військовою технікою та кам'яними бабами, розташованими під будівлею і рушили Сумською.
Приємно, що найбільша центральна вулиця Харкова носить назву Сум. Крім архітектури ХІХ-початку ХХ ст. нашу увагу знову привернули графіті. Такі:
Такі:
І навіть такі:)
Також незвичними були сміттєві урни. Напевно в рамках антитерористичної істерії напередодні Євро-2012 міська влада Харкова вирішила відмовитися від масивних урн, замінивши їх сміттєвими пакетами.
Як і в кожному місті, я звертав увагу на місцеву політичну і околополітичну рекламу і творчість. На лівому фланзі активно трафаретила «Боротьба». Праві обмежувалися наліпками, але їх було теж багато — активісти Молодіжного націоналістичного конгресу рекламували вишкільний табір «Відвага», а також свою організацію. Яскрава жовта наліпка "Ідея. Кадри. Боротьба" із донцовським звіром часто траплялася в центрі.
На вул. Сумській розташований Харківський державний академічний театр, заснований Лесем Курбасом.
Харків'яни називають своє місто першою столицею України. З цією тезою я готовий сперечатися, але незаперечним є факт, що Харків певний час був столицею УСРР (Української Соціялістичної Радянської Республіки). Столицею «непманської» України. Столицею, з якої проводилася «українізація». Зрештою, столицею, в якій зародилося і було розстріляне українське культурне відродження початку ХХ ст. Присмак радянськості важко викорінити з Харкова, адже він міцно проник в дух міста, його архітектуру та історію. Але цілком можливо і реально, щоб це місто в першу чергу асоціювалося не зі сталінсько-брєжнєвським Союзом, а із українським націонал-комунізмом Скрипника. Вулиці Малиновського, Маркса та Енгельса можуть бути названі іменами Хвильового, Куліша, Підмогильного. Ми так і не потрапили до будинку «Слово», де свого часу мешкали ледь не всі відомі українські письменники початку ХХ століття. Більшість з них були романтиками-комуністами і були розстріляні комуністами-практиками у 1937 році.
А ще в Харкові був прийнятий правопис, який зараз називають «діаспорним». Слова «кляса», «плян» «етер» та «Европа» придумали не в Канаді, а затвердили в 1927 році в Харкові на Всеукраїнській правописній конференції. Згодом цей правопис був репресований так само, як і його автори. Це був невеличкий історичний екскурс. А ми далі прямували Сумською аж до парку Горького. Парк вразив нас своєю чистотою. Побідне я бачив лише в закордонних фільмах. Там же ми знайшли канатну дорогу, до якої так довго ішли, час від часу зупиняючись на лавках, яких на радість туристам, у Харкові достатньо. Канатна дорога пов'язує вулицю Сумську з мікрорайоном Павлове поле. Зараз використовується як атракціон, а раніше була цілком реальним транспортним шляхом. Вартість 18-хвилинної поїздки канатною дорогою — 15 грн. з людини, що відносно не дорого. Кабінки двомісні і навряд чи змінювалися з 1971 року, коли канатна дорога була побудована. Як пише Вікіпедія, висота, над якою піднімається кабінка, сягає 26 метрів. Було доволі страшно, коли наша кабінка чіплялася за крони найвищих дерев. Враження від канатної дороги залишилися найяскравіші:)
Далі нам підказали маршрутку до центру, адже часу до потяга на Одесу залишалося не так і багато. Саме проїжджаючи житловий масив Харкова, я побачив у вікно напис балончиком на всю стіну великими буквами «ЛЮБИТЕ УКРАИНУ!». Ці слова запали в душу більше, ніж десятки написів «Слава Україні!» на Заході. Харків є українським. Адже він теж є частинкою України. І харків'яни люблять Україну. Патріотизм на Схід України не треба імпортувати, просто його треба будувати на власній історії кожного міста.
Далі був потяг і Одеса. Нове місто, нові люди та нові враження.
0 коментарів