Покоління, що йде на війну
Із січня я практично перестав писати. Після подій на Грушевського надто кардинально змінився світогляд. Досі не віриться, що це було зі мною: небо, що горить; вибухи; поранених виносять… Після смерті Нігояна, я розумію всю цінність смски мамі «я живий». В той день ми пішли спати за дві години до наступу «Беркуту».
У кожного хлопчика є дитяча мрія, побувати на війні. Тоді я вперше молився за мир. Напевно саме тоді став дорослим.
Ціною сотні життів, Януковича ми повалили. Мрії збулися, а от теорії рухнули. У книгах все виглядало інакше.
Досі не віриться, що Крим окупований, а на Донбасі іде війна. Що мої друзі там, де стріляють. Що моє покоління воює.
Ми зустрічалися на нудних мітингах біля пам'ятника Шевченка, на веселих акціях протесту, на цікавих вишколах і походах.
По одному, тихо і без пафосу ці хлопці ішли в Національну гвардію, армію, а з неї відразу на війну. Немає жодних слів про патріотизм. Все і так зрозуміло.
У мене зібраний наплічник. Є військовий квиток і квиток на потяг. Потяг відбуває завтра…
1 коментар
І чому держава аж ніяк не зацікавлена в розв'язанні конфлікту?
«Хлопці одразу повідомили, що вони їдуть до батальйону «Айдар». З блокпосту видзвонилися у «Айдар» і дану інформацію підтвердив командир батальйону. Проте, схоже псевдоміліціянтів це не цікавило. Потім почалися обшуки. Під час обшуку один «беркутівець» заявив: «ви йо*ані майданівці, ви наших хлопців вбивали і ми вам тут відповімо тим же». Далі у наплічниках хлопців знайшли бронежилети – їх розклали на дорозі і попрострелювали з автоматів, решту амуніції вкрали.»