ОУН. Піски. Війна на два фронти

Зранку пролунав телефонний дзвінок від Артура Назарова – журналіста з яким познайомився ще в Будинку профспілок на Майдані.

— Нас оточили військові без розпізнавальних знаків у масках. Вимагають від ОУН скласти зброю і покинути Піски. Вже другий день криють артилерією сєпари. У нас троє трьохсотих, один з них тяжкий, — схвильовано говорить він.

— Чим я можу допомогти? – кричу йому в трубку, намагаючись прокричати перешкоди у зв'язку.

— Напиши про це хоча б у Facebook.

На цьому дзвінок обірвався, а я побіг писати повідомлення у соціальних мережах.  

Протягом дня з окремих дзвінків «звідти» по пазлах намагаюся відтворити повну картину. Новини не просто не втішні, вони викликають коктейль суму і гніву.

Позиції ОУНівців вже котрий день обстрілювали. Я так розумію, що у відповідь було прийнято рішення піти в атаку на сєпарський блокпост. Спочатку операція була вдалою, і хлопці добряче покосили рашистів. Але згодом було поранено «Хірурга» і «Кобру». Один боєць із рою «Чорного Комітету» загинув. Це важка новина. І вважаю, що близькі Героя мають дізнатися про його смерть не із соціальних мереж, а від представників батальйону. Тому не називаю ім'я і позивний. 

В цей складний момент позиції батальйону ОУН оточили військові. Хто це: армійський спецназ, «Альфа» чи ще хтось, лишається тільки гадати. Замість підтримки – вимога здати зброю і покинути позиції.

Про те, що відбулося потім, дізнаємося з офіційної заяви комбата ОУН Миколи Коханівського. Вже зараз відомо, що оунівці покинули Піски. 

Кілька слів про друга Миколу і його батальйон. Я не схильний когось ідеалізувати, впадати в емоції, кричати про «перемогу» чи «зраду». По максимуму намагаюся утримуватися від коментарів у справах, де недостатньо компетентний. Але від усього серця можу сказати, що більшого ідеаліста, людини відданій Україні, ніж Коханівський, я не зустрічав. Є чимало добровольчих батальйонів, до яких є багато питань. На війні не все чорно-біле, інколи герої й негідники воюють пліч-о-пліч, а інколи й самі герої бувають негідниками. Але я точно знаю, що ОУНівцям Коханівського ніхто не може закинути боягузство, мародерство, наїзди на бізнес, гру на користь когось із політиків чи ще щось. Якщо в чомусь і можна звинуватити цих хлопців, то у відчайдушності і в тому, що вони не надто цінують свої життя (сьогоднішня атака на ворожий блок-пост цьому приклад).

У мене не вкладається в голові, чому не дати Коханівському, який користується безсумнівним авторитетом в патріотичних колах, максимум повноважень і військове звання відповідно до його посади? Я не можу зрозуміти, які є аргументи про те, що необхідно роззброїти ОУН (окрім догодити Путіну). Скажіть, хіба це не зрада?

… Відразу кажу, я не хочу і не буду боротися проти цієї влади, бо розумію, що війну на два фронти не виграти. Але складається враження, що хтось безумний таку війну уже розпочав.

«Ми захистимо нашу державу. Навіть якщо вона цього не хоче». Цю фразу я почув ще влітку. Це не просто слова. Це девіз цієї війни.

Ми переможемо. Не завдяки, а всупереч. Але переможемо. Я вірю. Бо перед очима стоїть той хлопець, що неодноразово приїздив на акції в Суми: допомагав повернути квартиру курсанту-нахімовцю, пікетував суд по справі «графітчиків з Януковичем», допомагав у боротьбі з регіоналом-Молотком на останніх виборах… Сьогодні його вже немає з нами.

Але є ми…